Лилия. рассказы

Лілія. оповідання

Розділ І.

Крок І - Самотність.

   За вікном мого дому - сад. Після розмаїття барв літа і жовто-багряного спалаху осені, зараз - він такий же спустошений, як і моя душа.
   А вони, дерева, стоять зігнуті, простягаючи до неба гілки, немов молячи про порятунок і допомогу. Панує Тиша... Але в цій Тиші звучить безпорадний крик, що молить про спасіння, крик самотньої душі в безмежному Всесвіті.
   Це перелом... Він особливо важкий і для Нього, саду, і для мене. Зараз він не може змиритись із затуханням життя, і в своїй безпорадності він жалюгідний. Це сад скорботи, скорботи за тим, що вже ніколи не повернути. Ще нікчемніше він виглядає тому, що ця безпорадність скоро приведе його до зимового оціпеніння і примирення, коли сніг оповиє дерева м'ягкою периною, вколисуючи в них бажання звільнитися від його насправді сталевих оков, які не дозволяють їм, деревам, боротися за своє звільнення і відродження.
   Так, це перелом... Жалюгідно виглядає і моя душа. Але вона не дасть себе захопити в полон снігу, бо в ній ще не згас вогонь, що розтопить м'ягку оманливу снігову перину. Цей вогонь ледь-ледь жевріє, але незабаром його полум'я розпалить в душі бажання звільнитися від кайданів минулого і поверне її до життя...
   А за вікном мого дому - сад... Він такий же самотній, як і я...

Крок ІІ - Ніч

   Чому сьогодні така темна ніч?.. Місяць і зорі потьмяніли, втратили здатність сяяти і своїм м'яким, ніжним сяйвом приносити нам, крихітним людям маленької планети, спокій і затишок; приносити звістку про життя.
   Чому ж сьогодні така темна ніч?.. Навкруги - чорна пітьма, що, немов трясовина, втягує нас, крихітних людей маленької планети, у свої нетрі і несе звістку про смерть.
Чому сьогодні така тиха ніч?.. Куди зникли нічний спів пташок, тихе перешіптування дерев і трав, дзюркотіння струмків. Все це нагадувало, що ми, крихітні люди маленької планети, оточені турботою Природи, що допомагає нам, оберігає нас і вимагає від нас такої ж турботи.
   Чому ж сьогодні така тиха ніч?.. Тиша... Безжалісна Тиша оповила світ... Жорстока Тиша нагадує нам, крихітним людям маленької планети, про... Самотність.

Крок ІІІ - Сон

   Чорним мереживом опустилася на землю ніч. Вона принесла з собою тіні, які блукаючи по темним вулицям міста, малюючи на стінах будинків жахливі картини, вишіптуючи листям похмурих дерев зловісні легенди, намагаються проникнути в душу і вселити в неї страх; страх перед невідомим, страх перед тінями, страх перед темрявою.
   Це мереживо водночас заспокоює, окутує чорною периною, намагаючись приспати розум, щоб буяли тільки почуття. Падаючи в безодню сну, ми відкриваєм свою справжню суть; ми переносимся у світ спогадів, страхів, радощів, мрій і надій.
   Ми живем подвійним життям: одне - це життя розуму, життя, обмежене рамками суспільства; друге - це божевільне життя виру почуттів; співіснування добра і зла. Перше життя - реальне (хоча?..); друге - це омана, але саме ця омана і є справжнім життям.
    Ілюзія сну захоплює у свій полон всіх, від неї неможливо втекти чи сховатися, вона безжалісно руйнує всі заборони і відкриває людську суть. Саме в цій ілюзії людина не є актором на сцені театру, що зветься життя, а автором поставленої вистави.
   Та рано чи пізно завіса закривається, вистава закінчується, прокидається небесне світило, ... приходить ранок.

Крок IV - Природа

   Сьогодні у мене свято. Сьогодні - День Смутку. Таке свято буває раз у житті. Таке свято буває не у всіх. В такий день душа звільняється від кайданів буденності, що захопила нас у свої сірі сіті, і, немов птах, що вирвався із клітки, розправляє свої крила, злітає у височінь і здійснює свій політ, політ вільного птаха, політ вільної душі.
   Сьогодні Природа разом зі мною святкує День Смутку. Відповідно до свята воно прибрала свої хороми: навкруги все потемніло, поблякло розмаїття барв, а вгорі - чорні хмари, що сповіщають про наближення грози. Невблаганний вітер безжалісно хилить донизу найкремезніші дерева, і вони тремтять кожним своїм листочком перед зловісним наближенням невідомого, що викликає жах, але, разом з тим, манить своєю незвідністю.
   Несподівано чорну сутану неба розірвала блискавка, що вогняним мечем розітнула могутній столітній дуб, самотньо височіючи на пагорбі, і перетворила його у велетенський факел. А слідом за нею грім проскакав по чорній небесній дорозі на колісниці з таким гуркотом, що недоторкана та блаженна земля здригнулася всім своїм єством.
   Це стихія Природи... Вона може зрівнятися тільки з стихією почуттів. Вони також можуть поблякнути у нашій монотонності життя, потемніти під чарами примари у чорному, що зветься Злість. А криваво червона примара, на ймення Ненависть, може напоїти їх отрутою, що зветься Помста. Це занадто сильна отрута; вона може спопелити душу так, як блискавка перетворила у попіл отой дуб - велетень. Почуття можуть бути вражені гірким зіллям, що зветься Зрада. Тоді вони надовго втрачають свою щирість та довіру.
   Все це стихія почуттів... Але в мене сьогодні свято. Сьогодні Смуток огорнув густим туманом священну землю, рясним дощем згасив вогонь, що самотньо палахкотів на пагорбі, залишаючи на місці могутнього столітнього дуба грудку попелу...
   Сьогодні Смуток проник у мою душу і заколисав у ній стихію почуттів. Їй потрібен відпочинок, спокій.
   Сьогодні у мене свято. Сьогодні моя душа вільна від почуттів, і тільки Смуток панує у ній. Сьогодні я сміливо можу відкрити скарбницю пам'яті і повернутися у минуле, щоб відкрити майбутнє.

Сьогодні у мене свято. Сьогодні - День Смутку. Таке свято буває раз у житті. У таке
свято важливо знайти у безмежжі неба маленьку зірку, що мерехкотить і ніжним сяйвом
усміхається тільки тобі, і дарує надію на Спасіння...

Лілія

на главную страницу